Горітиму у вогні, допоки від мене не залишиться попіл

І навіть тоді, мене вітер підхопить, та розкидає по невідомих.

Одна із пилинок, попаде до тебе, так глибоко в серце,

Куди мені так і не судилось попасти за всі ці безжалісні та сірі ночі.

Не взмозі торкнутись, без слів та емоцій, у тисячний раз кидаюсь до тебе,

Щоб знову блукати по цих коридорах, як сліпе кошенятко шукаючи матір.

Твій сміх, твої руки, цей ніжний голос, і знову з’являєшся поряд зімною.

О Боже, ці очі, глибокі як море, й діставшись до дна, я назавжди залишусь у цих темних водах які обійняли так, неначе своя.

Хочу закричати, але де ж мій голос? Так хочеться бігти, але я без ніг.

І навіть коли стою поряд з тобою, я хочу торкнутися, та не стає сил.

Я хочу прокинутися з цього кошмару, та тільки вже пізно відступати назад.

Як тільки погаснуть останні жаринки — разом із ними, погасну і я.

Можливо сьогодні відкриєш для мене, все те що надійно ховаєш від усіх.

На жаль це знання уже не надасть мені сили, щоб знову відчути дощ на собі,

Щоб він допоміг мені, вилити сльози, які так довго сидять у душі.

Щоб змити із себе усі ті пороки, неправильні вчинки, нещирі слова, І всі ті пусті обіцянки, якими мене годувала кожна прохожа свиня.

Усі ті невисказані вчасно слова, всі ті емоції що не випускались, зібралися комом й гниють у мені.

Вони неначе кайдани, немов зашморг на шиї, ніби в трунві закрили й живцем схоронили.

Все ж, не вистачає мені каяття.

Коли б у мені було хоч трішечки сили, не думаючи вирвала б серце і віддала тобі. 

Жаль тільки, що в грудях залишився камінь, який і прикував мене до землі. 

Поглянь в мої очі, поглянь на вуста, тепер лише так прочитати зумієш, 

Все те що вздогін кричу тобі я.

Почуй мене, відчуй, прийми, звільни.

І тільки тоді в мене виростуть крила,

Стану я вороном, яструбом, чи може простою та непомітною ластівкою

Розправивши крила без вміння літати, направлюсь у небо, де так зорів багато.

І наче дитина що не вміє ходити, і падає тільки її відпусти,

Із зламаними крилами лечу до землі, з надією що хоч побачу в останнє твій рідний усміхнений лик.

І знову цей вітер відносить мене, не знаю куди, та хіба ж це важливо?

Ти так і не сказав мені тих кількох слів, і від серця свого теж відганяєш.

А мені так хотілось торкнутись до твоєї душі,

і так же сильно відчути що ти хочеш побачити мою.

Жаль тільки, що я уже горю у вогні, 

а ти всьо так же, нічого про це не знаєш.

І коли попіл мій, буде розвіватися на вітрі,

от тільки тоді ти мене і впізнаєш.

                                    With love,                                             Fallen Angel.